Розкаряка

Ще з середини 1990х, коли Леонід Кучма, всупереч очікуванням, замість прилаштування України під росію заходився розбудовувати інститути незалежної держави (хай навіть з перекосом під себе), захищати кордони і навіть укорінювати символи, — заговорили про "магію посади Президента".

Мовляв, ким би ти не був — влада над однією з найбільших держав Європи з ресурсами і потенціалом є більш цінним призом, ніж будь-що, що росія зможе запропонувати своєму губернаторові. Тим більше, росія, із поведеністю правлячих кіл на "сакральності" Києва для імперського наративу, завідомо даватиме саме українським васалам куди менше волі, ніж навіть білоруським. Перевірено історією.

Навіть янукович — хоч і дуже по-своєму — спершу намагався "суверентити". Щоправда, в режимі "Техас мають грабувати техасці". Та й тривало це лише до першої ж серйозної погрози путіна — і янукович заходився виконувати розпорядження кремля. За що і був засуджений українським судом.

Він зробив свій вибір — відрікся від самостійності власної країни. Суспільство відреагувало відповідно.

У цьому сенсі приклад Зеленського дуже цікавий. Він — представник дуже цікавої суспільної групи. Вони не те що "ворожі до всього українського" — радше ставляться (чи ставились) до нього із характерною для провінціалів, які потерлися в імперських столицях, зверхністю. Мовляв, якесь чудернацтво, яке не витримає конкуренції в умовах величезного російськомовного ринку, чия ємність "вимірюється сотнями мільйонів".

Бізнес структур, до яких причетний Зеленський, в росії — якраз спрямований на отримання грошей з цього "ємного ринку". Подейкують, що агресія щодо Порошенка великою мірою пов'язана із забороною серіалу "Свати" та загалом політикою часів Порошенка на від'єднання України від "єдінава культурнава прастранства".

Викладено такий підхід на "возз'єднання" з "єдіним прастранствам", наприклад, у численних інтерв'ю Коломойського і Шефіра навесні 2019, коли цій групі здавалось, що вони вхопили Бога за бороду, і Україна "їхня навіки".

У популістів є така особливість: вони вважають, що до влади приходять назавжди. Справді, для їх випровадження часто потрібні надзвичайні зусилля: формування широких коаліцій, системна робота з громадською думкою, втома суспільства від розвеселих прихильників "простих рішень".

Але маніфестом є президентське привітання Володимира Зеленського з новим, 2020 роком із промовистим запитанням "Хто я?". Отам було достатньо фірмової для такого підходу "какой разніци" щодо назв вулиць, пам'ятників, мови — аби дорога була асфальтована.

Культурну політику держави нова влада заходилась переінакшувати по-своєму. Декласувала створені спеціальні інситуції, роздавала натомість наближеним структурам гроші на культурні на інформаційні проекти... Так би воно було і далі — якби не повномасштабне вторгнення.

Схоже, говорячи з росіянами в Парижі у 2019, і, вірогідно, в Омані у 2020 (цей аспект ще мало б встановити слідство), Зеленський сподівався, що купує передишку від російської агресії. Але зіграло злий жарт нерозуміння фіндаментального підходу росіян: послаблення для них — ознака слабкості і запрошення напасти.

Тим більше, що до агресії запрошували і припинення системних оборонних (зокрема ракетних) програм, виведення військ із загрожуваних напрямків (і на півдні, і на півночі — хоча на півночі ППД частин виявились достатньо близькими, щоб прийти на допомогу Києву).

Початок повномасштабного вторгнення сповна продемонстрував правильність підходу 2014-2019, сформульований Порошенком цитатою Хвильового: "Геть від москви!" Україна змогла вистояти якраз завдяки розбудованій армії, розриву тотальності "общєго пространства" ("мова") і підрив системного промивання мізків з боку рпц фсб ("віра").

Зеленський опинився у розкаряці.

З одного боку, він хоче увійти в історію як переможець, а не лузер. Президентство — найголовніша роль його життя.

Він не щадить і не щадитиме нікого, хто поставить його під загрозу. Колишній патрон Коломойський і навіть фаворит Єрмак сповна це відчули.

Групам у "Слузі народу", які скористались розслідуванням НАБУ для повалення Єрмака і нині святкують перемогу, ще належить осягнути неочікувану для себе реальність. Характеристика нинішньої влади в Україні — гіперцентралізація, зведення всіх процесів до ручного управління, емоційні гойдалки та розправи — це не тільки чи не стільки Єрмак. Їм доведеться зіштовхнутись із відповідними рисами Зеленського.

У зв'язку з цим, постає інший бік "розкаряки". Ухвалення Зеленським рішень надзвичайно персоналізоване. Орієнтоване на утримання — навіть не влади як такої, а "місця в історії". У низці інтерв'ю закордонним ЗМІ він говорив ледь не дослівно це. Схоже, він вважає себе провісником Долі, який єдиний здатний впоратися із викликами часу.

Історія бачила таких дуже багато. Він буквально розривається між бажанням "залишити слід величі в історії" і схильністю "грати, як уміє" (у відомому жарті про тапера у салуні, якого відвідувачів просять не вбивати за погану гру).

І, оскільки суспільні процеси не двомірні, "розкаряка" і собі має ще низку інших боків (достоту як на малюнку).

Це діючі інститути — від армії до шкіл, із своїми особливостями, інерцією і звичками. Це бажання оточення "набратись, щоб і онукам вистачило". І це суспільство, його настрої, страхи та надії. Вони визначають об'єктивний рівень здатності України опиратися і вижити.

Цей рівень суттєво підривається корупцією, негативним добором посадових осіб (за принципом лояльності, а не компетентності) і небажанням об'єднувати ресурси і можливості всього суспільства: симпатії/анипатії не відкладаються набік, а, навпаки, є критерієм рішень.

У цій "розкаряці" задачею влади є організація інститутів держави і спроможностей суспільства у максимально ефекивний із можливих способів.

Бажання Зеленського "перемогти" наче створює для цього мотив. "Магія президентського крісла" спрацювала, перетворивши "службу" в "головну роль".

Але схильність до персоналістських рішень і загальна деградація системи раз у раз знижують ефективність. В умовах, коли боротьба із сильнішим ворогом вимагає відпрацювання всіх процесів на "відмінно", влада на чолі з Зеленським спроможна у найкращому разі на "задовільно".

В цих умовах стійкості суспільства, інститутів і інфраструктури може і не вистачити — власне, у цьому й полягає найвища ставка у війні. Чи вдасться нам встояти.

Що робити з цією розкарякою?

Однією з заповідей політичних технологів є "недоліки — це продовження чеснот, і навпаки".

Уже в кількох принципових моментах — початку вторгнення, тиску союзників за зміни, суспільної реакції на спроби взяти під контроль НАБУ/САП, готовності позбуватися "баласту" у разі викликів для персонвальної влади — проявилась здатність Зеленського робити швидкі несподівані кроки, які рятували ситуацію. У першу чергу, для нього — але і для країни також.

За великим рахунком, вихід з "розкаряки" залишається в руках:

- НАБУ / САП, якщо вони не зупиняться на півдорозі, а продовжать вичищати гнійник корупції нинішної влади, роблячи невідворотною зміну урядування;

- союзників, насамперед європейців, які тиском для виконання "10 пунктів підготовки до ЄС" (від антикорупції до вичищення суддів до перезавантаження ДБР) здатні підвищити управлінську якість у системі і зменшити її залежність від особистих примх;

- політиків у Раді, насамперед притомних "слуг", здатних виходом із "фракції, яка має права більшості", запустити конституційний механізм формування нової коаліції і уряду (потрібно всього 4 сміливців; розуміючи реалії України - краще з запасом, 10-12 людей);

- експертів і активістів, які здатні доносити необхідність виконання попередніх пунктів під час особистих зустрічей, форумів, роботи з громадською думкою;

- активної частини суспільства, здатної підпирати необхідність попередніх пунктів роботою в соцмережах, середовищах, громадських акціях...

Всі ці рівні діятимуть, підсилюючи одне одного — якщо діятимуть. Якщо не діятиме ніхто з них — шансів "пропетляти" ставатиме дедалі менше. А самого бажання бути "величним" у історії замало. Бо навіть у Бога терпіння не безмежне.