Колоніальна війна: Як Україні перемогти?

Війна – це процес, дуже залежний від особливостей її учасників. За що вони воюють, чим і як визначають цілі, як формулюють умови перемоги і т.ін. – усе це похідне від вірувань, внутрішніх процесів і особливостей сторін.

Відповідно, перемогти можна, якщо знаєш і себе, і ворога. Якщо розумієш свої сильні і його слабкі сторони. Якщо маєш план.

Агресія росії проти України має всі ознаки колоніальної війни. Це не війна за спірну територію з сусідом – коли, захопивши бажаний шмат територій, сусіда лишають у спокої.

У нашому випадку «сусідові», тобто нам, просто відмовляють у праві бути – точніше, бути окремо і бути окремим. Нас не хочуть сприймати як окремого гравця узагалі; а нашу територію, економіку і населення хочуть сприймати як свої ресурси. Які знадобляться для наступної, чергової експансії. Імперія існує лише доти, поки спроможна розширятися. Інакше буде змушена мутувати у щось інше, ефективніе з точки зору управління (не обов'язково в демократію).

Для нас же це війна за виживання. Як окремої нації, яка будує майбутнє для своїх нащадків. Проте і для ворога – це війна за виживання. За виживання його як імперії.

У колоніальних війнах абсолютно необхідний елемент перемоги над агресором: розгром колонізаторської армії і/або неможливість митрополії підтримувати далі розширення через загарбання сусідніх земель.

Коли ціна продовження війни за будь-яким рахунком перевищує втрати від її припинення; а біль від марних втрат слугує пересторогою від спроб «павтаріть».

Часто в Україні доводиться чути російську пропаганду, начебто «Мінські домовленості суперечать такому розумінню», начебто «Мінські домовленості принесли шкоду Україні». Адже «після тимчасової зупинки – росія негайно ескалувала конфлікт до повномасштабної стадії».

А от це якраз не так – як усе, що несе нам російська пропаганда. Якраз Мінські домовленості були зразковою дипломатичною пасткою, яка тримала путіна під санкціями, в ізоляції; саме путін втрачав ресурси – а на Україну Мінські не накладали жодних (!) обмежень. Така собі «гамівна сорочка»на росію, паски якої тримали спільно Україна і Західний світ. При цьому росія наче й була готова до продовження конфлікту (бо з 2000х підняла оборонні витрати з 30 до 50, а потім і до 70 млрд дол на рік – при відповідних витратах України у заледве 1 млрд дол). Однак формат саме Мінських домовленостей ставив би її у конфлікт з усім Заходом: ставив її у невигідні умови, якщо не у смертельні – у випадку повномасштабної екскалації.

Від України вимагалось одне – точніше, два пункти.

Перше: тримати незмінним прочитання Мінських домовленостей у логіці «спершу безпека, потім вибори». Тоді росія виглядала постійним порушником, який отримував санкції та ізоляцію.

Друге: демонструвати, що ескалація занадто дорого коштуватиме росії. Як тільки 2016 року відновилось економічне зростання України, було відновлено роботи над ракетними, артилерійськими, дроновими програмами. Вже у 2018-19 роках пройшли успішні випробування, і у 2019-20 мало розгорнутись масове виробництво.

На жаль, з 2019 року влада в Україні зламала обидві ці опори. Насамперед, зелена влада в односторонньому порядку фактично анулювала Мінські угоди.

Бажання очорнити Порошенка, приписати йому «зраду», а натомість «домовитися з росією» підмінило пріоритети.

Відтак влада в Україні почала повторювати російські формули прочитання Мінських домовленостей, ставлячи вибори перед безпекою, і всіляко підкреслюючи чуждість для себе «Мінську» і Норманського процесу.

Ще гірше, під гаслом «потрібні дороги, а не армія», було поставлено на голодний пайок критичні ракетні та інші програми.

Усе це створило в путіна небезпечну ілюзію, якою він залюбки ділився із західними візітерами (нвприклад, шефом ЦРУ Бьорнсом у 2021 році (див., наприклад, книжку «Останній політик» Франкліна Фойєра, або реконструкцію останніх місяців перед вторгненням від Wahsington Post).

На думку путіна, українська влада критично слабка, а Захід поглинутий своїми проблемами. Одержимий імперською пихою, мріючи про некромантію «воскресіння россійской імпєрії», він не бачив гідних собі супротивників, – а відтак наважився на вторгнення, яке мало стати не просто «маленькою переможною війною», а відкрити процес чергового «собіранія зємєль».

Тож, нині, щоб зупинити путіна, йому (і російському істеблішменту загалом) треба продемонструвати остаточну неспроможність завоювати Україну.

Остаточно позбавити росію ілюзійного «права на Украіну».

Це дужа амбітна мета – проте лише вона гарантує тривалий мир на континенті.

Її виконання передбачає, зокрема, дієву гарантію від спроб москви прийти знову. Найкращим чином це забезпечує договір про НАТО.

У сценарії Мінських домовленостей Україна, разом із союзниками стримуючи росію від нападу, прямувала би до НАТО – аж поки не вступила би до Альянсу. Внесення цього пункту до Конституції України було демонстрацією світу нашої непохитної волі на цьому шляху; сигналом світові готовності до фундаментальних змін нашого суспільства заради великої мети – до абсолютної безпеки України.

Доля тимчасово окупованих територій вирішувалася б у рамках судових процесів у Суді ООН – аж поки зміна влади на росії чи інший хронічний катаклізм у їхній недоімперії не зробив би деокупацію можливою в той чи інший спосіб. Україна уникала би війни, могла би розвиватися та інтегруватися до ЄС і НАТО.

Поза цим сценарієм шлях до НАТО лежить через зупинку наступу росії.

Як показує реакція кремля на Курську операцію, москва готова навіть змиритись навіть із втратою контролю над частиною власної території – заради продовження загарбань. Бо суть імперії завжди одна: вона існує і розвивається виключно через експансію – і стагнує й занепадає у разі застою розширення.

Великі людські ресурси і тотальний психо-інформаційний контроль над ними робить дуже мало імовірними сценарії виснаження російського суспільства.

Натомість забезпечення мобресурсу зброєю і технікою, а надто – здатність підтримувати воєнне навантаження на економіку, мають набагато скромніші показники.

Якщо, звісно, ці позиції не будуть посилені Китаєм (незважаючи на власні проблеми Піднебесної).

Це визначає доволі вузький коридор можливостей для перемоги України.

Перше (без якого ніяк): мобілізація усіх внутрішніх сил. Формування професійного і незалежного від президентського офісу Уряду національної єдності.

Відновлення на цій основі довіри в суспільстві і серед партнерів. Забезпечення на цій основі потреб у мобілізації, підготовці і озброєнні українських Збройних Сил (як за рахунок постачання союзниками, так і підтримки й виробництва – зокрема, спільно з союзниками – системних власних розробок).

Друге: посилення санкційного тиску на росію і перерізання її звʼязків із Китаєм, Індією та іншими субʼєктами, здатними скомпенсувати російські втрати в економіці та ВПК.

Третє: підпорядкувати внутрішній порядок денний потребам оборони, а також вступу до ЄС і НАТО.

При цьому рух до ЄС допоможе оптимізувати управління і залучити інвестиції, а наближення до НАТО посилить обороноздатність і наблизить післявоєнні гарантії суверенітету України.

Оптимальний рух цією траєкторією передбачав би відповідні свідомі рішення влади, координацію дій усіх проукраїнських проєвропейських сил.

Зрештою, країни, які позбувались колоніального ярма, так чи інакше мали обʼєднаний Конгрес, Фронт чи Рух, який здобував одну на всіх Перемогу.

А вже після неї можна було досхочу зводити політичні порахунки.

Однак історики майбутнього ще багато напишуть про роль особистості у перебігу української визвольної антиколоніальної війни. Точніше, двох осіб: Зеленського і Єрмака. Адже не існує жодних раціональних пояснень, чому влада в Україні відмовляється йти описаною вище траєкторією.

Пояснення лежать виключно в ірраціональному страсі (ненависті, несприйнятті – потрібне вибрати, підкреслити чи дописати) перед опонентами. Незважаючи на те, що Порошенко суцільно скерував зусилля на допомогу фронту за власний кошт і роботу з закордонними партнерами (коли випускають) і наклав мораторій на політичну боротьбу.

Парадоксально, що ресурси на очорнення цих зусиль ОПа виділяє подекуди чи не більші, ніж на фінансування потреб ЗСУ. Із ким воює у такому разі Україна? З міфічними «внутрішніми ворогами (народу)»? Тим не менше, час показав, що зелені неспроможні ефективно воювати проти опозиції, поки за їхніми діями слідкує Захід. Стратегія ОПи полягає у очорненні опозиції на майбутніх виборах, замовчування діяльності, цензурі – аби максимально ослабити її вплив на суспільство на момент виборів. Проте і це не відбивається не рейтингах. Це давно уже варто зрозуміти комусь на Печерських пагорбах – і всі сили кинути на консолідацію суспільства, а не на взаємний роздрай!

Тому Україну чекає не прозріння і швидка адаптація, а вимушені зміни як реакція на кризи і струси.

Ставка влади на те, що союзники завжди даватимуть достатньо ресурсів і для ведення війни, і ліквідації наслідків обстрілів та руйнувань, і на соціальні та загалом бюджетні потреби – може не зіграти, і дуже скоро. Бо ворог вчиться на полі бою і в дипломатії досягати більших результатів меншими ресурсами (і отримувати допомогу від інших терористів), а можливості України та союзників виснажуються.

Тому Україні може забракнути часу на шлях спроб, помилок і набивання ґуль.

Щоб цього не сталося, має виникнути «вільний конгрес» – більшість у парламенті, свідома необхідності рятувати країну.

Із необхідних для цього 230-240 депутатів парламенту так чи інакше близько 200 нардепів були б приєднались до такого обʼєднання – аби вірили, що це приєднання створить більшість. Або розуміли б, що такою є воля людей, і що гнів народний страшніше, ніж гнів якогось єрмака.

А таку волю людям варто показувати. На особистих зустрічах. У соціальних мережах. Під час заходів.

Коли 230 нардепів переконаються, що порятунок і їх самих, і країни у їхніх руках, і зможуть обʼєднатися – траєкторія перемоги стане реальністю.