Головне питання на четверті роковини

Четверті роковини повномасштабного вторгнення дванадцятилітньої війни у багатосотлітньому протистоянні з ордою.

Не полишає питання: чи можна було цього вторгнення уникнути? Чи були інші сценарії?

Зрозуміло, що путін напав ще у 2014. Коли Україна була офіційно нейтральною. На медальках карбували дату, коли президентом ще був лояльний москві янукович. Зрозуміло, що московія в нинішньому вигляді ставить на імперію понад усе. У 2013 путін мав всі блага, які можна було купити за російські ресурси і видурити за російську репутацію. І все ж поліз ламати Україну під себе, відроджувати імперію.

Героїчна оборона 2014-15 і дипломатична пастка для путіна у Мінську зупинили масштабну війну і зумовили подальші дії: Україна і світ мають стримувати росію від поновлення агресії, і шукати можливостей та чекати миті для повернення загарбаного.

Однак цей шлях вимагав великої вправності. Війна — не арифметика, а вища математика. Україна мала весь час демонструвати можливість і готовність завдати агресорові втрат, які не виправдовували б загарбань. Шлях до цього – ракетні програми, фортифікація небезпечних напрямків, постійне удосконалення озброєнь і навчання військ…

Саме це було скасоване після 2019 року, після «поглядів у очі» путіну, «сайтіса пасірідінє», після переговорів у Омані.

У лютому 2020 «відтерміновують» виконання ракетних та інших програм, падає виконання державного оборонного замовлення, деякі підприємства мають навіть скорочувати робочий час. Попри номінальне збільшення видатків на «оборону і безпеку», реально росте лише «правоохоронний» компонент — на шкоду військовому (влада сповідує цей підхід і донині). Війська відводяться з обладнаних позицій і рубежів.

Загалом, цю логіку описав сам Володимир Зеленський у відомому вислові «Ми могли б збільшити армію, але тоді б не могли фінансувати дороги, а це для нас дуже важливо».

Деякі експерти пояснюють цю логіку «недооцінкою ризику» — мовляв, влада не вірила у реальність війни з росією. Але, оскільки війна тривала з 2014 — виходило, що вона не вірила в реальність.

Чого тут було більше: некомпетентності, невіри у власну країну, чи злого умислу — усе це встановлюватиме слідство. А нинішня влада поводить себе так, що проведення такого слідства — неминуче.

Тим більше, що надто багато питань викликає «не дивись угору» у виконанні нинішньої влади протягом 2021 року і навіть початку 2022, коли накопичення російських військ з явним наміром вторгнення було очевидне всім. Окрім можновладців.

Тоді був останній шанс демонстративно готуватися, забути про політичні розбіжності, збільшувати фінансування армії, збирати резервістів, поновлювати та заповнбвати військами рубежі…

Влада робила протилежне.

Знаковою була реакція «слуг» на наш докір зранку 24.02.22. У відповідь на «Ну що, шашлики?!» — вони спромоглися відповісти лише: «А що ваше НАТО?»

В цій парадигмі вони живуть і досьогодні. Їм усі винні. Особливо — Зеленському. А самі вони вважають, що не винні нічого і нікому. Як і заповідав їхній лідер: «Я вам нічєво нє должен».

Натомість навіть не лоігка і стратегія, а власне інстинкт самозбереження мав би штовхати до іншого. До обʼєднання сил і можливостей. Так було короткий період: коли Київ стояв у оточенні, а ворог багатокілометровими колонами рвався в країну.

Тоді влада призабула і про дорожнє крадівництво (хоча й намагалася протягти виплати для своїх подільників по проектах), і про «двушку на москву», і про наміри посадити Порошенка. Рада працювала в робочих дискусіях, у яких народжувались ефективні рішення.

Але ворог з-під Києва утік, переляк пройшов, і влада взялась за старе. Поливання лайном і репресії проти опозиції, антикорупційних інститутів, активістів, журналістів. На тлі цього - мільярдні розкрадання. Просування на посади не здібних і здатних, а лояльних і бехребетних.

А через це — недостатня підтримка Сил оборони, відставання у захисті і підтримці громад, слабка зовнішня політика, коли беззастережна підтримка на початку перетворилась на важке змагання.

Все це можна і треба виправити.

Саме ті причини, які ослабили Україну перед вторгненням і відкрили рашистам дорогу — зараз ослаблюють можливості розбити ворога і змусити його до відступу.

З кожним днем, коли ЗСУ і загалом Сили оборони не отримують належних ресурсів, у громадах не розгортаються захищені генеруючі можливості, а закордоном збирають не проекти допомоги, а оплески внутрішнього електорату — зростає ціна.

Бо ціна платиться кровʼю. І обовʼязком політиків є усвідомити свою відповідальність. Сформувати коаліцію єдності і професійний уряд порятунку. Це дозволить нейтралізувати найбільші загрози: непрофесійність, корупцію і підміну національних задач дрібними прагненнями зберегтись при владі і уникнути відповідальності...

Поки триває період догнивання «слуг». Маємо вистояти цей час. А потім скористатися з можливостей