Про фортифікації

Коли Збройні Сили у вересні 2022 року прорвали лінії російських загарбників на Харківщині і блискавичним ударом звільнили область, було чимало жартів з російських обіцянок повернутись.

Хоча росіяни нікуди не ділись. Закопались, накопичились і знов ломанулись. У своїй звичній манері масової навали, не шкодуючи ані припасів, ані техніки, ані живої сили. «За ценой нє стоят».

Відповіддю на це мала б бути фортифікація, масове виробництво/закупівля дронів та боєприпасів, систем РЕБ, навчання і злагодження мобілізованого поповнення під нові умови війни.

У березні цього року ми з колегами відвідали Сумщину, щоб оцінити реальність поза відосіками влади про «потужне фортифікаційництво».

Виявили весь жах ситуації. Фонд Порошенка вклався в будівельну техніку, яка тепер активно працює, і яку влада та визначені нею підрядники чомусь не спромоглися забезпечити у мінімально необхідній кількості.

Однак, замість об'єднати зусилля, зробити роботу над помилками – влада вперто топчеться по граблях.

Коли російський наступ на Харківщині викрив нові-старі проблеми – замість визнання помилок і їх виправлення, владні канали розганяють фото із «чудо-фортифікацією». Закрадається підозра, що таких чудо-фортифікацій кілька таки є- якраз для подібних репортажів (хоча знавці-практики вказали на деякі вади і цих «парадних» укріплень).

Однак ситуація в полі вперто свідчить: суцільної лінії так і не збудовано. І це не становить жодної таємниці для ворога: із супутників, з розвідувальних літаків і бпла він бачить ситуацію як на долоні.

Замість бравурного окозамилювання треба терміново вирішувати питання з рубежами оборони, насиченням їх засобами радіоелектронної боротьби, забезпеченням військ дронами і звичайними боєприпасами.

Знову все з коліс. Знову ціною неймовірних зусиль і, щонайгірше, людських життів.

Яка ж висока ціна невігластва…