"Капітулянтство Зеленського і Ко рятує Росію", - Ростислав Павленко

Гарячі новини зі світових ринків віщують серйозний економічний шторм. Обрушення цін на нафту до рівнів, не бачених з 1991 року, змушує багатьох оглядачів передрікати швидке банкрутство Росії. Темпи падіння цін на нафту не бачених з 1991 року, змушує багатьох оглядачів передрікати швидке банкрутство Росії.

Звісно, було б наївним чекати цього «вже прямо завтра». Міністерство фінансів РФ запевняє, що у Фонді національного добробуту (ФНД), який має компенсувати втрати бюджету від падіння цін на нафту, накопичено понад 10 трлн.руб. - близько 9% російського ВВП. Якщо ціна на нафту триматиметься у межах 25-30 дол за баррель, цього вистачить, на думку російських урядовців, на 6-10 років. Тому Росія й пішла на цінове протистояння з ОПЕК, змагаючись за ринки в надії, що у арабських країн запас міцності менший. На думку громадян РФ Кремль традиційно не зважає – вони мали б бути задоволені з імперської величі і гуртуватися навколо Путіна в його протистоянні з усім світом.

Однак це дуже ризиковані ігри. Обвал цін матиме довгострокові структурні наслідки для економіки. І, коли закінчаться кошти стабілізаційного фонду (ФНД), росіяни опиняться у зовсім новому і недружньому для них світі. Зокрема, низькі ціни на енергоносії робитимуть нерентабельним видобуток російських нафти і газу. Це також ускладнить відкриття нових родовищ, залучення технологій у оптимізацію існуючих. Економічна криза, яку давно прогнозують і прихід якої пришвидшується впливом на світову економіку панікою, спричиненою коронавірусом, зменшує попит на інші статті російського експорту і завдає ударів міжнародній торгівлі. І ще дошкульніше працюють санкції – закриваючи від Росії доступ до високих технологій і фінансових ресурсів.

Тому Росія грає дуже ризиковану гру. Розуміючи, що довге протистояння із цивілізованим світом при збереженні санкцій закінчиться катастрофою, вони провокують конфлікти, де тільки можливо – сподіваючись втягнути партнерів у переговори і в них виторгувати послаблення. Однак якщо партнери зберігатимуть твердість, економічний потенціал Росії не здатний підтримувати таку політику довго. А як тільки авантюри влади відіб’ються на рівні життя росіян – у Кремля почнуться серйозні проблеми.

Тому єдиною дієвою стратегією проти агресивної і авантюрної Росії є стримування її атак і обмеження доступних їй ресурсів через санкції. У 1980х це зрозуміло керівництво США – і діяло відповідно, спонукаючи до цього ж союзників. У результаті СРСР програв холодну війну, був змушений полишити зовнішні авантюри (зокрема, вторгнення до Афганістану), а згодом розвалився.

Нині ситуація в світі складніша. Відсутність формального ідеологічного протистояння дозволяє російському керівництву розкладати еліти вільного світу, грати на їх протистояннях і слабкостях. У таких умовах обов’язковим елементом для підтримання коаліції для стримування російського агресора має бути активний гравець, який постраждав від цієї агресії. Гучний голос, який апелює до конкретних порушень міжнародного права, не дозволяє західним лідерам заглиблюватись у змови з власною совістю і робити вигляд, що все гаразд, і можна повертатися до «бізнесу як завжди» з Росією.

Саме це було основою політики України при Петру Порошенку. «Нічого про Україну без України», «спочатку безпека», «Росія – агресор і порушник міжнародного права» - це сприймалось на міжнародній арені як даність. Вільно-невільно міжнародні організації приймали резолюції і рішення, які фіксували, що Росія є агресором і порушником міжнародного права. Це, своєю чергою, накладало обмеження на дії кожної країни і їх об’єднання – як би комусь з політиків чи бізнес-кіл не кортіло повернутись до business as usual. Це також створювало базу для рішень міжнародних судових інстанцій – від Міжнародного суду ООН до Морського трибуналу і до трибуналів з конкретних спорів чи злочинів Росії. Як-от трибуналу щодо збиття Росією «боїнгу» рейсу MH-17. Бо належна міжнародно-правова оцінка дій Росії чітко розставляла ролі і пояснювала мотивацію дій кожної особи. І не залишала можливості для маневру тим, хто хотів би спустити питання Росії на гальмах, аби повернутися до принад співпраці з нею.

Єдиний недолік такої стратегії – вона займає час, і вимагає терпіння. Із цим в України виявилися проблеми. Нинішня українська влада, яка зіграла на очікуваннях і розчаруваннях суспільства, не здатна на довготермінову роботу, націлену на остаточну перемогу над агресором (примушення його до втечі з окупованих територій через неможливість їх утримувати).

Прагнення «прямого діалогу», готовність відмовитись від принципу «спочатку безпека» і фактично погодитись на прилучення до України окупованих територій Донбасу на умовах окупантів, обговорення на найвищому політичному рівні (прем’єр, голова фракції, міністр закордонних справ) можливості постачання води до окупованого Криму (розуміючи, що вода потрібна не для населення, а для російських баз і заводів, які належать олігархам і окупантам) – все це руйнує прозорість і послідовність української позиції. Замість чіткого «Росія окупант і має забратися геть» від України звучать натяки на можливість сепаратного «миру». Це цілком влаштує тих на Заході, хто прагне замиритися з Путіним і використати ресурси і ринки Росії для власних економічних і політичних вигод.

Уже це завдає серйозного удару національній безпеці України. А спроба реалізувати капітулянтський сценарій призведе не до миру, а до серйозного конфлікту. Бо, за даними соціологів, до «миру за будь-яку ціну» готові не більше 20% українців. Більшість відкидає поступки, на які були б готові Зеленський і Ко. Тому шлях капітуляції – це шлях не до миру, а до загострення конфлікту і хаосу.

Заради справедливості варто розглянути і інший сценарій. Можливо, українська влада прагне обдурити росіян: удавано погоджуючись на капітуляцію, «у останній момент» протиснути своє бачення. Однак це дуже не мудрі сподівання. Саме на цьому упродовж історії «горіли» і гетьмани, і діячі Визвольних Змагань. Росія чітко знає, чого хоче, її державна машина працює послідовно і системно. Порядок б’є клас. І вони теж знають історію, включно із спробами їх «обдурити». Тому на кожному кроці домовленостей закладаються пастки, які не дозволятимуть з них зіскочити. А за потреби просто «забудуть» про невигідні для них пункти.

Натомість країни Заходу зовсім по-іншому читають сигнали. Там не вітають крутійство, а цінують послідовність і прогнозованість, які вважають основою надійності. Тому збити їх зі шляху, посилаючи сигнали про готовність сепаратних домовленостей з росіянами, а потім очікувати допомоги – хибний шлях. І саме ним, на жаль, іде влада.

Тим більше, на Заході вміють зіставляти факти, слова і дії. І добре пам’ятають інтерв’ю Коломойського, який зневажає МВФ, оспівує дефолт і кличе домовлятися з Росією. І бачать, як зростає вплив Коломойського і загальна олігархізація керівництва України.

Все це суттєво послаблює позиції України в момент, коли Росія не має часу і іде ва-банк у протистоянні з вільним світом. Якщо влада далі йтиме цією дорогою, прогнози не дають оптимізму.

Маємо провести владі червоні лінії, щоб не повторити той шлях.