Змінитися, аби перемогти

Часто доводиться чути: «Війна – це математика».

Особи, здебільшого далекі від воєнної теорії (а тим більше від практики) люблять сентенції штибу класиків рубежу ХІХ-ХХст.

Бо якби війна була б лише математикою, Україна просто не мала би шансів.

Війна – набагато складніша.

І її результат залежить від дуже багатьох факторів.

А найбільше:

• як керівництво воюючої країни може залучати союзників;
• організовувати власні ресурси
• і знаходити "змінювачі гри".

Україна у 2014 вистояла через волю суспільства до спротиву і спроможність тодішньої влади відродити "з нічого" армію і спертись на союзників у примушенні російського агресора до (при)зупинки вторгнення.

2022-го воля суспільства і майстерність та завзяття армії спрацювали знов – і це переконало союзників надавати допомогу.

Однак, нині ситуація перебуває у точці непевності. І тут знову для оцінки потрібна не математика (яка веде до похмурих висновків), а наука про управління.

Будь-яка війна закінчується загалом одним з трьох варіантів:

1.Той, хто напав – виграв

Це сценарій путіна. Він і його оточення вірують, що можуть цього досягти. Агресори вважають, що 2014-15 їх надурили, отримали час для "озброєння України" – тож на "зупинку по лінії як є" вони погоджуватись не готові.

Вони вимагають капітуляції. Що це означає – показали Буча, Бородянка, Тростянець і інші тимчасово окуповані території. Геноцид. Варіант неприйнятний для України – однак єдиний прийнятний для росії.

Саме під нього вона проводить внутрішні зміни і заручається підтримкою союзників, насамперед Китаю.

2.Той, на кого напали, виграв і знешкодив нападаючого

Це – не просто "кордони 1991 року".

Це – сценарій розвалу росії, створення на її місці сонму неагресивних держав тощо.

На це в України немає власних ресурсів, а у союзників – бажання і бачення.

Бо тут і страхи ядерної війни, і небажання втягуватись у бойові дії, і загальна інерція...

Sic semper in nostro mundo

...ці сценарії відлунюють ІІ Світовою, коли війна йшла до беззастережної капітуляції ворога. Але в цій парадигмі нині перебувають хіба що безпосередньо воюючі сторони: Україна і росія. Світ намагається будувати навколо інші сценарії, старанно уникаючи фрази "ІІІ Світова війна".

Це якби в альтернативній історії Чехословаччина таки вирішила чинити опір Гітлеру попри позицію союзників – і ті, зв'язані угодами але не бажаючи війни з Німеччиною, почали б допомагати зброєю і боєприпасами.

Або, як у нашій історії, Фінляндія чинила опір срср – а їй допомагали, як могли, і встигали.

Тому в затишних кабінетах світу виробляються інші сценарії, які описуються одним словосполученням:

3.Проміжний тимчасовий результат

Він передбачає обмеження апетитів агресора – але втрату територій Україною.

Поки що цей результат має мало спільного з реальністю – головним чином через позицію росії.

Вона хоче все. «Нам нужен мір – желательно, вєсь», як жартували в радянській армії.

Сподівання, що росію якось утихомирить Китай (у обмін на торговельно-економічні преференції Заходу) -–схоже, тануть, не встигнувши навіть сформуватись.

Піднебесна також рахує вигоди і витрати у відмінний від Заходу спосіб – і накопичила немалий запас міцності.

З чим це лишає нас?

З перспективою війни на виснаження.

Якщо ми програємо – живі позаздрять мертвим, хоч дуже швидко до тих приєднаються.

Або в ході зачисток "укрАінского елємєнта" – або як співучасники війни проти Заходу.

Щоб виграти – нам треба не впасти доти, доки не впаде росія (а їхні можливості, навіть з китайськими підпірками, не безмежні – і сильно поступаються західним).

Тут знову згадуємо три складові перемоги: союзники, власні ресурси і "змінювачі гри".

Щодо союзників – говорено-переговорено про необхідність зміни підходу з яскравої роботи на враження громадян (яка дедалі більше вражає хіба своїх громадян, а чужих просто дратує) – на повноцінну і повсюдну присутність у колах обговорення і прийняття рішень.

Всі політики і громадські експерти мають бути скоординовані і задіяні. Жодних обмежень на виїзд тим, хто може працювати, має контакти і вплив. Не до ревнощів – стоїть питання виживання. «У Сибіру холодно буде всім». Навіть Єрмаку.

Щодо внутрішніх ресурсів – завдання одночасно забезпечити фортифікацію, мобілізацію і виробництво – потребує ресурсу, який влада втрачає. Здатність до МОТИВАЦІЇ.

Це більше, ніж формальна "довіра". Це – здатність переконати зробити неможливе. Для цього потрібний підсилювач сприйняття – яким могла би стати готовність влади пожертвувати монополією на ресурси і погодитись на створення професійного уряду національної єдності і порятунку.

Що ж до забезпечення прориву – напрямок також зрозумілий. Наприкінці цієї війни роботи воюватимуть з роботами під управлінням штучного інтелекту і лише загальною координацією людьми.

Але до цього шлях лежить через дуже конкретні відповіді.

Як забезпечуватиметься робота і координація безпілотних систем. Як вестиметься радіоелектронна розвідка і боротьба, протидія засобам ворога. Загалом – хто виграє перегони ідей.

Україна робить тут чимало – часто всупереч державним органам, а не завдяки їм.

Власне, перемога буде можлива в разі якісної, технологічної переваги ЗСУ, коли кількісна перевага ворога буде зведена нанівець.

Перед українськими науковцями і інженерами цей факт ставить дуже амбітне завдання. Але вони з ним впоратись здатні.

Набагато серйозніше завдання стоїть перед українськими управлінцями.

Держава має припинити гальмувати будь-які розробки – а, навпаки навчитись підтримувати і масштабувати будь-які.

Ось це має зрозуміти чи то Банкова, чи 230-240 депутатів парламенту, які за Конституцією мають право сформувати новий уряд...

Війна – це не математика. Війна – це управління.В цьому Україна рідко могла похвалитись відмінними результатами.Час змінювати тенденцію.