Примари миру

Минулого тижня Reuters, а нині і Financial Times публікують як «інформацію від джерел» те, що уже тривалий час нуртує владними коридорами в Києві і вихлюпується у навколополітичні кола.

Мовляв, у березні буде досягнуто якийсь «піс діл», у травні буде похапцем проведено вибори — і про все це Володимир Зеленський буцімто має намір оголосити 24 лютого, на роковини вторгнення.

Перша реакція — сакраментальне «так це ж було вже», яким увійшов до історії Леонід Кучма. Перед Новим роком подібного оголошення очікували у новорічному зверненні. Перед тим — «на Великдень». Перед тим — «на весну»… і так крок за кроком.

Наступні прогнози, певне, знову будуть про Великдень — благо, у православних він цього року ранній, 5 квітня (до речі, за народним прогнозом це може одначати ранню весну — чого б дуже хотілося після цієї зими).

Однак є-таки елемент, який змінюється від спроби до спроби. Зношення і виснаження росії. Поки що там сподівається, що Україна зношується і виснажується більше. Відтак, чекають, що ми впадемо перші. Завжди ж у історії падали.

Тому «саме собою» перемирʼя не настане. До нього росію доведеться змушувати. У союзників важелі є. Лише оголошення санкцій проти лукойла і роснєфті, погрози посилити «вторинні санкції» проти подільників росії завдали дуже сильного удару — і змусили принаймні імітувати переговорні зусилля.

Тиснути є чим і є на що. Питання: чи буде цей тиск. І на що він буде спрямований.

Хоча насправді «математика рішення» дуже проста. Для росії ціна продовження має перевищити ціну зупинки. Бо остання більш-менш відома: наплив сотен тисяч убивць і мародерів у міста і села; економічні проблеми, які вже не можна буде списати на війну; питання «навіщо все це було?», коли угробили понад мільйон росіян, воювали довше, ніж у «атєчєствєнную», а цією ціною лише збільшили з 7 до 20 відсотків захопленої української землі.

Тому і пижаться путін з подільниками, розповідаючи про «целі сво» і «пєрвапрічіни канфлікта». І під це вимагають «дати їм приз». З цією логікою є велика проблема — і не одна. По-перше, росіянам завжди мало. По-друге, вони завджи збрешуть. По-третє, вони не відмовились від своїх агресивних планів, навіть не приховують цього, — і жодні «гарантії», окрім реальної загрози військового зіткнення з НАТО (і насамперед США), їх не зупинить.

Тому зупинити війну — це не «давати росії втішальний приз». Такий шлях війну лише продовжить.

Зупинити війну — це зупинити росію. Примусити її до безумовного і повного припинення вогню. Саме на це мають бути спрямовані усі зусилля: і підтримки ЗСУ, і посилення санкцій, — аби підвищувати для росії «ціну продовження» і штовхати до прийняття «ціни зупинки».

А от тут росіянам може підіграти влада в Україні. Бо вони почули солодке словосполучення: «вибори, незважаючи на війну». Тобто, під час воєнного стану. Тобто, перекривши кисень усім опонентам — а собі забезпечити переобрання.

Однак вибори під час воєнного стану — це не вибори. Без демократичних умов, без спостерігачів, без умов для повноцінного голосування й балотування військових, ВПО, біженців — легітимність таких виборів буде під дуже великим питанням. Це створить підстави для внутрішнього конфлікту — чого дуже прагне росія.

Тому Україні зараз критично важливо не схибити. Не просто залишатися в переговорах — а використати їх для того, щоб говорити про реальний механізм зупинки війни. Примус росії до припинення вогню. Усе інше — примара.